Гопак як БОЙОВЕ МИСТЕЦТВО

Олекса Стороженко у своєму «Марко Проклятому», написаному на основі козацьких переказів, подає такий опис застосування бойового гопака, зокрема рукопашного бою козака-характерника:

«Пан Підпальський натягнув вірьовку і став зав’язувать. Не вспів він удруге завузлить, як з лістви просунулась здоровенна рука і вхопила його за чуб; блиснув кинжал — і оком не змигнуть, як разом з обезголовленим трупом звалився з дуба чоловік у чорному кобеняку і татарській кучмі. Не доторкуючись ще до землі, він одною рукою затопив патера по тім’ї, а другою жовніра у висок так, що обидва попадали мертві».

Ясна річ, що виконання таких прийомів вимагало неабиякої майстерності. Саме цьому й научав бойовий гопак, котрий був своєрідним козацьким ушу. Але за своєю ефективністю він перевищував ушу та інші східні бойові мистецтва.

Погодьтеся, щоб лише станцювати древній козацький танець гопак, необхідно вміти чимало, що виходить за рамки традиційних східних єдиноборств. А

виконання пісні під час танцю ускладнює вправи і разом з тим ефективно тренує дихальний апарат і витривалість воїна.

Поєднуючи бойові вправи й танці з піснями, наші предки чудово знали, що роблять. Іноземці, описуючи побут козаків, зазначали, що вони цілими днями тільки співають та танцюють, а потім, в один голос, дивувалися їхній надлюдській силі, витривалості й неймовірним подвигам у бою. Спробували б вони так проспівати та потанцювати — зрозуміли б, звідки сила береться. До речі, козаки танцювали при повному озброєнні, з шаблею в кожній руці.

Таким чином танці виконували функції своєрідних тренувань. У гопаку, аркані, метелиці, козачку чітко простежуються зв’язки бойових прийомів, подібних до ката в карате. Мій добрий знайомий та учитель, дослідник бойової спадщини козацтва львів’янин Володимир Пилат виділяє в гопаку ефективну систему відходів від супротивника, способи боротьби ногами, як на землі, так і в повітрі.

«Повзунці», «тинки», «розніжка» — це все удари. «Щупак» — удар у стрибку двома ногами вперед, «пістоль» — удар однією ногою у стрибку вбік. Є там і багато рухів для рук, які імітують блоки та удари, особливо із шаблею. Причому від простих рухів козаки йшли до складніших. Так звані «повзунці», коли козак у присядці, тримаючи в обох руках по шаблі, почергово викидає вперед ноги і таким чином рухається, спочатку виконували на землі, а потім на барилі, на бочці, яка котиться…

Про існування потужної системи козацького вишколу є багато історичних свідчень. Про це пише і посол австрійського імператора Еріх Лясота, і Альберто Віміна, і невідомий автор брошури «Поразка татар і турків, завдана Замойським» (Надр. у Франції у 1590-му році): козаки — войовничі, хоробрі солдати, народ відважний і невгамовний, у переважній більшості складається з вигнанців, які до них прибули вдосконалюватися у воєнному мистецтві. Отже, бойове мистецтво на Січі було на надзвичайно високому рівні, бо інакше чого б звідусіль з’їжджалися сюди воїни вдосконалюватися?

Розповідають про особливе мистецтво ухиляння від куль…
Ця техніка під час Першої та Другої світових воєн була відомою як «козацьке мистецтво хитання маятника». До речі, разом із знаменитим пересуванням по-пластунськи вона увійшла в арсенали загонів спеціального призначення багатьох армій світу. Це знаменита техніка «гойдків» — погойдувань тіла вперед, назад і в сторони, коли вага за рахунок інерції руху тіла плавно переноситься то вправо, то вліво. Крім уміння ухилятися від куль, вона дозволяє використати в бою енергію та силу супротивника та різко збільшувати силу і швидкість ударів.

Одними з найкращих майстрів бойового гопака були характерники.
Характерники були представниками особливого, вищого стану козаків, наділені таємними військовими знаннями та посвячені в магічні ритуали та обряди. Але ритуали ці були нічим іншим як унікальною й надзвичайно складною системою психофізичної підготовки воїнів. Нічого спільного, як твердять часом, з нечистою силою вони не мали. Якщо звичайна людина використовує лише чотири відсотки закладених у неї можливостей психіки, то характерник використовував свої резерви й досягав фантастичних результатів, які дійсно часом можна було сприйняти за чари.

У козаків навіть була своя термінологія: «гіпноз» вони називали «химорода». Термін «каверзник» відповідав нашому «фокусник». Щоб стати характерником, потрібно було пройти складні випробування — кандидат мав переплисти на човні всі Дніпровські пороги, що зробити під час «великої води» було практично неможливо. Та виконуючи неможливе, коли стирається грань між життям і смертю, у людини і проявляються надлюдські здібності.

На Запорозькій Січі школою характерництва був славнозвісний Пластунівський курінь, у якому характерники вишколювали знаменитих козацьких розвідників-пластунів, вчили їх характерництву та унікальним бойовим мистецтвам «Спас» та «Бойовий гопак», які дозволяли виживати та виходити переможцями з будь-яких ситуацій. До речі, про цей курінь за радянських часів заборонено було навіть згадувати, як і про етимологію слова «пластуни» — самобутню формацію розвідників саме із Запорозької Січі.

На жаль, сьогодні збереглося мало даних про діяльність на Січі пластунів. По перше, тому, що радянська історіографія намагалася зобразити це військо як збіговисько свавільних втікачів- кріпаків, що не хотіли працювати на пана. Затушовувалася наявність у них серйозних військових інституцій, у тому числі розвідувальної організації. А з другого боку, при зруйнуванні Січі козаки самі частково знищили архіви, а частково вивезли в Туреччину (там вони й зникли). Не можна забувати й про те, що для того часу була притаманною усна передача таємниць.

(Тарас Каляндрук)

Залишити відповідь